суботу, 16 квітня 2016 р.

"Лобстер" або просто ще одна грецька трагікомедія



Цнотливо чисті морські хвилі, що суїцидально розбиваються об кам’яні скелі непривітного берега, грізні крони безмежно зеленого лісу, що відгомонять розпачливим Фенріровим завиванням і звивисті ниточки рішучих доріг, що так по-англійськи зникають у невідомості.

Тебе везуть.

Двійко кельнерів у претензійних чорних метеликах,  щедро накрохмалених фартушках  і вагончик, що ненавязливо нагадує швидку допомогу для душевнохворих. Ти взяв лише невеличку дорожню сумку, свої улюблені коричневі черевики і брата-собаку, який носив контактні лінзи під час смертельної трансфігурації. Крихітний струнний квартет у свідомості елегійно заводить адажіо Бетховена, а ти дивишся на себе з боку, бачиш як іншу, геть відсторонену людину і, окрім нереальності реального, не відчуваєш абсолютно нічого – як і завжди, коли трапляється щось надто важливе. А факт залишається фактом –

Тебе везуть.

У вікні - дерева, ці незворушні атланти історії, безголосі вартові людських доль, що граційно змінюють одне одного із невблаганною незворушністю. Відчуваючи неминучість драми із перших моментів, тобі нічого не залишається - лише насолоджуватись останнім легким морським подихом аурів, спрагло абсорбуючи їх вітальність і... захлинатись, ковток за ковтком, ніби востаннє.

Готель.

Кімната «101» як кінцевий пункт твоїх скитань і дорожних роздумів не може не захоплювати - налита тенаровою синню, увінчана прозорими фіранками, що боязко дихають бризом, насичена пахощами солі, дзвінкими криками чайок. І океан, як вічна метаморфоза, як місце, де життя розпочалось і де так часто завершується, зваблює образом легкого судна з пастельно ніжними парусами, у якому випадково заплуталось холодне сонце. Лише тінь від пневматичної рушниці, що лягає поміж збірок незайманого простирадла, тривожить і повертає до злободенних реалій – ти тут, бо пристойному громадянину у сучасному суспільстві треба мати пару.


«Абсурд», - кидає через екран Камю, соковито затягується сигаретою, і, обдавши бідолаху безнадійним поглядом, додає – «він усюди, де стикаються людський розум і нерозважливе мовчання світу, де є розлад між актором і декораціями, між людиною і її життям». І справді, погоджусь я, єдиний вихід – внести ясність, але кому вона, в біса, потрібна?  Хто ж згодиться на це, коли можна бути частиною такої надзвичайно естетичної ірраціональності?

«Гетеросексуал», - киваєш ти, хоч і надав би перевагу тому, щоб спробувати щось нове. «46 розмір», - згоджуєшся ти, хоч і відчуваєш, що він буде тобі далеко не ідеальним. «Лобстер», - обираєш ти, хоч і серце стискається від скавуління чогось чотирилапого, що колись називалось твоїм братом.

Вагаючись між 4 ідентичними білими і 4 ідентичними синіми сорочками, кидаєш випадковий погляд у вікно, де на вологому асфальті лежать бездиханні тіла вбитих одинаків. «Як добре, що вони у дощовиках», - паралізовано зауважуєш…. і одягаєш синю.

Ти робиш свідомий вибір, але усі варіанти уже кимось прописані, ще й у вельми комуністичному різноманітті. Абсолютно біполярний світ, де немає місця для напівтонів, абсолютно ідеальний соціум, де немає місця для нонконформістів. «Третього не дано», -  поважно прорікає Арістотель з вершини Стагірського схилу, насолоджуючись лінивим вітром, що грайливо бавиться його срібноволосими кучерями.

Тебе привезли на страту, єдиний вихід уникнути якої – підкоритись. «Жити у суспільстві і слідувати правилам соціуму», - лоскоче вухо своєю цапиною борідкою твій персональний внутрішній Ленін.  

Гіпертрофоване тоталітарне  суспільство, де усі свято переконані у необхідності мати половинку, не заглиблюючись у суть і не запитуючи чому, де маси вдовільняються укоріненими стереотипами і повсюдною пропагандою, де юрба трактує суспільні норми та  читає ідеологічні джерела так, як «Коран» радикальні мусульмани,  як твори Руссо  французькі революціонери,  як писанину Ніцше нацисти, а саме - вельми схоластично і до біса поверхнево. Маленька КНДР, загублена у часі і просторі, де замість портрета смачнощокого Кім Чен Іна – зображення щасливої пари, священний вівтар двох;  поліцейська держава, де усі інакодумці мають бути покарані, дисиденти перетворені у тварин. І вишуканий готель на березі океану -  як  витончений варіант сталінського Сибіру.

А поки внутрішні демони лоботомічно витягують усі твої емоції, ти надсьорбуєш трохи чорної як ніч кави із симпатичної чашечки. Обабіч – люди, імена яких, насправді, не мають значення: любителька масляного печива, що завершить життя, кинувшись з першого поверху, шепелявий чоловік, що буде покараний розпеченим тостером за мастурбацію, безсердечна жінка із рекордом у 192 жертви, приємна дівчина, що знає 88 способів вивести кров з сорочки  і кульгавий хлопець, батько якого кинув матір через те, що вона гірше розбиралась у математиці. «У дитинстві я позбувся ноги, бо засумував за вовком-матірю і поліз у вольєр, шість днів тому померла моя кохана дружина, а тепер – я радий бути тут». Оплески, завіса. Це би мало все боліти, виходити назовні надлюдськими криками, сльозами і агонією, розривати барабанні перетинки, тривожити, вичавлювати усі душевні нутрощі назовні, але…. Оплески, завіса.

Штучна гостинність персоналу готелю, безпристрасність і апатичність як визначальна риса людей навколо, у кожного з яких або сидить маленький Сартр, що безперервно бурмоче: «Люди. Людей треба любити. Люди гідні захвату. Ох. Зараз мене вирве назовні.», або аристократичновусий Чехов, що бундючно видає: «Байдужість – то параліч душі, передчасна смерть».
То хіба ж 11 заповіддю,  висіченою на кам’яній брилі гори Синай і витатуюваною на грудях усіх бритоголових хлопців із петербурзьких 90-х, не мала б бути проста аксіома: «Не будь байдужим»? Адже найгірший злочин, який ми здатні вчиняти стосовно людей, - це не ненавидіти їх, а ставитись неуважно, сліпо, глухо, збайдужіло; в цьому – відсутність людськості, основа антигуманності, корінь усього зла.  Без почуттів і їх вияву ми – лише натовп абулічних проекцій, відчужених примар, викривлених ідей подоби Бога зі світу ейдосів, а, отже, симулякри людини.

Ноїв ковчег нашої ери, вибратись з якого можна лише на чотирьох – своїх власних чи в такт з парою таких же людських. Адже бути самотнім – бути ізгоєм. «А хіба не в абсолютній самотності ми нарешті стаємо собою, знаходимо себе?», - радикально збриває свою кульбабкоподібну голову Шопенгауер і впевнено крокує у ліс, до тих одинаків, які свято проповідують його ідеї. А ти поки чекаєш, бо бути частиною спільноти, підкорятись загальновизнаним правилам Великого Брата значно легше, аніж синтезувати власні канони – субєктивні, а саме тому єдино істинні.

Сирена.

Розриває свідомість, ріже бензопилою і тонко натякає на те, що час. Час вбивати самотніх. І у неквапному стадному божевіллі, з тамованою жагою солонуватої крові, тремору впольованої здобичі і додаткових днів,  ти пробираєшся крізь лісові хаші, обдираєш шкіру об кістляві мертві гілки, усе мчиш із надією відчути наживо цей такий звабливий присмак естетики насилля. А за хвилину - із острахом в очах ховаєшся за широкими плечима столітніх дубів і уподібнюєшся моху – бо, схоже, ти таки не частина цього драматичного акту із промовистою назвою «Homo homini lupus est», цієї вакханалії усього тваринного, цієї  апокаліптики усього людського. Ти не Алекс ДеЛардж і навіть не його хелоувінський ерзац, а просто собі Девід із шовковими бровами, короткозорістю і пещеним пивним животиком.

«Залишилось 7 днів», - незворушно нагадує будильник, поки ти мирно пускаєш слюну на подушку.  А суспільство уже запровадило у твоїй голові отруйну ідеологію – мініатюри із жахливим кінцем і тривожною назвою «Man eats alone», кульгавий Джон, що готовий ламати ніс кілька разів на день, аби не перетворитись на тварину, мішені для стрільців, які ніколи не зображаються у вигляді пар і поні, що колись було чарівною білявкою із м’яким волоссям. Ти готовий стати частиною цього, готовий знайти пару, готовий пробути із нею 2 тижні в готелі, 2 тижні на кораблі і, звісно, якщо у парі виникатимуть негаразди, розбіжності чи суперечки, готовий отримати вручену дитину, а потім – відправитись у місто, туди, де розкошують конформісти.  Чому б, власне, і ні?

Безсердечна.

Одного дня, граючи в гольф, ти подумав, що важче прикидатись, що у тебе є почуття,  коли їх немає, аніж робити вигляд, що у тебе немає почуттів, коли вони є -  і обрав собі її. Безжалісну пані із 192 жертвами і чарівною короткою стрижкою.
Із холоднокровністю Елізабет Баторі, із граційною незворушністю восьми британських лордів вона допивала свій чай, аж поки голова жінки, що викинулась із кімнати «182»  і  любила масляне печиво, повністю не потонула в калюжі власної крові. «Я хотів поспати, а крики вмираючої людини – це останнє, що мені потрібно», - переступаючи з ноги на ногу, ти вміло почав свою стратегію Казанови під безкінечні передсмертні ноти. Браво, Девід! Ще трішки бездушності – і ти залізеш до холодильника, який приховує її крижане серце. Успішний хід, вдалий вибір, суспільство і менеджер готелю, як його репрезентатор, гладять по голівці, вручають ключі від сімейного щастя і із кам’яним обличчям впевнюють у своїй безмежній радості.

І уже через кілька ночей на своїй половині ліжка, через кілька днів намагань створити унікальний суррогат  Гіммлера, Маркіза де Сада і беззубого котика-Чикатило, ти злегка розчаровуєшся  тим маленьким недоліком,  що для цієї леді ранок розпочинається не з кави, а з її закривавлених ніг у домашніх тапочках і твого замордованого брата у ванній. «Та хіба любов має щось спільне із розумом?» - окидає крізь екран Гете, переляканими очима спостерігаючи за сюжетом. А ти, втомившись від глибокодумних сентенцій про те, що любити треба не за щось, а усупереч усьому, перетворюєш  свою солодку половинку на особливо гидку тварину, і слідом за Шопенгауером втікаєш зі свого персонального заслання кудись подалі, туди, де панують самотні.

Ліс.

«Не хочу псувати святковий настрій, але пошвидше викопай собі могилу», - гостинно вітає рудоволоса бестія тебе у своєму маленькому зеленому царстві посеред могутніх дерев і одинаків у габаритних дощовиках. «Не фліртувати, не цілуватись, не танцювати разом, не закохуватись і не приносити комусь кроликів», - загинає пальці, а ти лише згідливо киваєш. У передчутті омріяної ізоляції, ти впевнений - твоя самотність відкриє тобі сковородівське  небо і чудові години незабороненої мастурбації, твоя самотність буде оазисом внутрішнього спокою, адже ти, як і старий гульвіса Буковскі, звик бути кращою компанією самому собі. 

Аж раптом – вона. Верховний небесний піаніст заграв оглухлому світу свою божественну мелодію, легкий вітерець пробіг невидими пальцями по розпашілій  спині,  п’янке  тепло важко розлилось між грудями і ти різко усвідомив, що ця незграбна кароока «tabula rasa» ховає у собі все те, що ти прагнеш прочитати. І лише вередливій Тюхе відомо, причина тому  спільна кротова короткозорість і такий рідний астегматизм чи солодкість розмов під шум прибою і відчуття затуманеності від спраглих дотиків,  але уже через кілька днів, у кращих традиціях Гетевих вертерів, фаустів, кубинських чегевар, фіделів і всяких того роду бунтівників, ти порушуєш усі правила лісу, не лякаючись ані смертельного поцілунку – відрізання губ за флірт, ані інших не менш приємних санкцій у стилі гуманного  Середньовіччя; і відчуваєш блажество від симптомів найбільш утішної душевної девіації –  закоханості.

Місто.

Граючись із виделкою у вранішній таверні, здригаючись від потоку болісних думок, ти вдивляєшся у очі своєї рідної і не бачиш там нічого, окрім відчуженого мороку. Абсолютна  сліпота – це не страшно, страшно те, що це не короткозорість, те, що у вас тепер немає спільності, суспільно вагомого підґрунтя, щоб бути разом. «Це лише на початку незручно», - долинає її реальний голос упереміш з бесідою твоїх внутрішніх буриданових віслючків - «а потім звикнеш, до всього звикаєш». Красивий жіночий профіль, легка розкуйовдженість каштанового волосся, зграбні кисті рук, тонкий стан – усе це треба запам’ятати, укарбувати в свідомість, адже жереб кинуто, Рубікон перейдено, у кулаці до крові стиснуте лезо ножа – ти йдеш, щоб більше ніколи її не побачити, але  бути разом вічно.

Темрява.


«Лобстер» – медитативна притча, маніфест абсурду і людської ірраціональності,  манлива мініатюра із антиутопічного світу, який ледь-ледь видніється через  замкову шпарину,  крізь яку так тягне підглядати - і отримувати істинно тваринну  вуйєаристську насолоду від того, що ти дізнався щось, про що не мав права знати, посягнув на щось, що приховувалось від тебе роками. Тобі соромно, тобі хочеться заховатись під ковдрочку і стерти собі память від побаченого, але залишається лише дивуватись, погоджуватись і знаходити у всьому себе. Адже «Лобстер» - це дзеркало, силоміць підсунуте Лантімосом, який, не зраджуючи своїм кореням, показує красивий кінець класичної грецької трагікомедії, а, отже, відзеркалює сучасний світ, нашу з вами злободенну реальність. Показує - і назавжди зникає у мороці, залишаючи нас сам на сам із думками  перед  страхіттям всесвітньої невідомості.


Кінець. (?)



Немає коментарів:

Дописати коментар